• 206
  •  
  •  
  •  
  •  

Змагатимеш до поширення сили, слави, 

багатства і простору Української Держави.

Однією з фундаментальних основ ідеології українського націоналізму є соборність Української Держави. Націоналістичний рух ніколи не задовільниться існуванням держави лише на якихось обмежених українських територіях. Тому він завжди намагався втілити в життя прагнення нації до творення держави на всіх етнічних українських землях. Найяскравішою демонстрацією цього прагнення була злука УНР та ЗУНР, акт якої проголошував створення найбільшої за площею держави української нації після часів Київської Русі. У своїх намаганнях відродити державність України в ХХ столітті націоналісти завжди декларували, що їхні дії є не просто спробою утворити державне утворення на якихось окремих теренах, а є створенням платформи для побудови Української Самостійної Соборної Держави на всіх українських етнічних землях. Так було у 1939 році в Ужгороді та Хусті, ще більш яскраво це було виражено у 1941 році у Львові. Проте, на жаль, ці спроби не були доведені до кінця і Україна продовжила існувати в другій половині ХХ сторіччя в бездержавному стані, однак протягом певного часу маючи підпільний уряд у формі УГВР. Існування останньої, що формувала політичну платформу боротьби УПА, є ще одним свідченням прагнення побудови Української Держави на всіх етнічних землях.

Проголошення у 1991 році на території маріонеткової УРСР незалежності України відкрило нові перспективи у побудові соборної держави. Проте у політичній площині на той момент не було сил, які б продовжили соборницькі традиції ОУН і мали достатній вплив. Боротьба за владу в пострадянській Україні розгорнулась між комуністами та демократами. Останні цю боротьбу з тріскотом програли і формування нової політичної еліти було повністю в руках комуністів, вчорашнім господарем яких був Кремль. Відповідно нова влада в Києві продовжувала орієнтуватися на Москву, тому про якісь дії в напрямку творення держави, що б включала в себе всі етнічні українські території взагалі мова не йшла. Натомість, комуністи, відчувши послаблення контролю з боку Кремля, зайнялись перерозподілом матеріальних благ та ресурсів, що були на території УРСР, давши цим початок формуванню сучасної олігархічної системи. Перша половина 90-років могла бути доволі сприятливим періодом для перегляду кордонів колишнього СРСР. Тоді московська військова машина була, м’яко кажучи, не в найкращому стані, що довели події 1994-1996 років на Кавказі, коли крихітна армія Ічкерії та ряд добровольчих структур завдали поразки ЗС РФ в ході Першої Чеченської війни. Це продемонструвало, що Москва не здатна вести ефективно війну без залучення до своєї воєнної машини поневолених народів. При грамотному політичному керівництві та кадровій чистці в лавах силових структур, а саме відсторонення з командних посад москвофілів, Україна отримувала шанс повернути свої території, що після 1991 року залишились в складі РСФСР, а потім РФ. З іншого боку Кремль сам почав процес перегляду кордонів СРСР військовими методами в цей час – в Абхазії та Південній Осетії. Проте цей шанс не був реалізований.

Вчорашні комуністи намагалися сформувати собі новий образ. Тому ними було проведено ряд реформ, що мали б змінити зовнішню форму державної машини – запровадження на офіційному рівні української державної символіки, перейменування силових структур, створення, а потім ліквідація Національної Гвардії України. Ці дії були спрямовані на те аби заспокоїти демократів і відвернути увагу народних мас, на які почав поширюватися вплив націоналістичного руху, який саме відроджувався у 1991 році. Націоналісти не мали впливу на політику держави, проте поступово почали завойовувати вплив на вулиці. На відміну від лівих та ліберальних демократів, праві сили не відмовились від концепції соборності України і поширювали цю ідею в суспільстві. Аби зіграти на патріотичних почуттях українців влада вирішила не ігнорувати питання соборності, а використати його на власну користь. Таким чином у 1999 році президентом Л.Кучмою було видано указ, що встановлював день Злуки УНР та ЗУНР – 22 січня – державним святом. Проте це зовсім не означало, що Кучма прагнув повернути Україні землі, що були задекларовані у Акті Злуки, але станом на 1991 рік не входили до складу УРСР. У 2003 році було прийнято закон, який затверджував сьогоднішню версію державного гімну. Ним було затверджено виконання лише першого куплету пісні «Ще не вмерла Україна», відкидаючи наступні куплети де йдеться про «бій кривавий від Сяну до Дону», які виконувались до березня 2003 як слова Державного Гімну України. Це було зроблено для демонстрації перед іншими державами, в першу чергу перед Москвою, що режим Кучми, хоч і декларує в середині країни певні соборницькі традиції, проте відмовляється від повернення територій УНР, що входять сьогодні до складу РФ. В українському суспільстві доволі успішно нав’язувалась думка, що Україна в кордонах 1991 року – це і є Соборна Україна. Цей принцип був успадкований наступними після Кучми керівниками держави аж до нинішнього часу. І сьогодні, навіть в умовах війни, керівництвом держави не розглядається питання повернення територій УНР, що не ввійшли до складу України у 1991 році.

З окупацією РФ Криму та частини Донбасу тема соборності набула нового змісту, адже Україна втратила ще частину своїх земель. Ліберали та колишні комуністи, що вдало перефарбувалися та зайшли у владні кабінети на крові революціонерів у 2014 році знову використовують цей новий зміст для власної вигоди. Українцям нав’язується думка, що соборність – це повернення Донбасу та Криму. Проте дієвих заходів щодо повернення цих територій не здійснюється. Соборна Україна не можлива без повернення окупованих районів Донбасу та Криму. Але на цьому завдання українських націоналістів як соборників не закінчується.

Після повної окупації всієї території України у 1944 році радянськими військами, Й.Сталін маючи абсолютну владу у Східній Європі почав малювати нові кордони держав без огляду на етнічні території народів, які в них проживали. Враховуючи, що новостворені країни соціалістичного табору були маріонетками Москви, то жодних навіть спроб опору з боку офіційних кіл не було. Опір чинили лише повстанські рухи поневолених народів, проте вплинути на загальну картину вони суттєво не могли. На основній частині України була сформована маріонеткова УРСР, що виникла ще в результаті падіння УНР в 20-х роках. У 1939 році до неї були приєднані території Галичини та Волині. У 1940 році було приєднано частини Буковини та Бессарабії. У 1945 році до УРСР було приєднано значну частину Закарпаття. Вже після смерті Сталіна було включено до складу УРСР Крим, оскільки повоєнна відбудова півострова була майже неможливою у складі РСФСР. В результаті цих дій до УРСР увійшло лише 2/3 частини територій Української Держави початку ХХ століття. І як наслідок – сьогодні понад 300 тис кв. км етнічних українських територій не входять до складу держави Україна.

Всі інші етнічні території України були роздані більшовиками між маріонеткам Москви. Так на заході до маріонеткової Польської Народної Республіки увійшли території Лемківщини, західної частини Бойківщини, Надсяння, Любачівщини, Холмщини та Підляшшя загальною площею майже 20 000 кв. км. 80% населення цього краю становили українці. Після встановлення кордону між цими теренами та рештою України проти українців цих земель було здійснено геноцид у вигляді масових примусових депортацій та фізичного знищення, що увійшло в історію, зокрема, як операція «Вісла». Території мали бути масово заселені поляками, проте повній реалізації цього плану тривалий час перешкоджали дії загонів УПА. Однак останні, після масових депортацій українців, залишились без постачання та кадрового поповнення військових з’єднань. Це стало причиною згортання бойових дій УПА на цих теренах. Інша маріонетка Москви – Третя Чехословацька Республіка – отримала Пряшівщину, що є історичною частиною Закарпаття. Аналогічно більшовиками було включено до складу соціалістичної Румунії місто Сигіт на лівому березі Тиси та прилеглі території, що є частиною того ж Закарпаття. Також Румунія отримала частину Буковини, українська складова якої простягалась майже до міста Сучава.

На півдні радянською владою було включено до складу Молдовської Радянської Соціалістичної Республіки українські території на лівому березі Дністра з містом Тираспіль. Сьогодні ці території відомі як Придністров’я і вони є ще одним об’єктом агресії Кремля. Останній, аби залишити під своїм контролем плацдарм в цьому регіоні, розіграв у 1992 році ту саму карту, що й згодом на Кавказі, Криму та Донбасі, створивши маріонеткову сепаратистську Придністровську Молдавську Республіку. Таким чином сьогодні ці терени не належать ні Україні, ні Молдові.

Найбільше територій України опинилися під окупацією сьогоднішньої РФ. Ще до окупації Криму та частини Донбасу в епоху СРСР до РСФСР були включені колосальні простори, що входили до складу УНР. На південному-сході це Кубань. Територія, що після приєднання до Російської Імперії цього краю була заселена у ХVIII столітті запорізькими козаками і українськими селянами. Переписи населення 1930-хх років свідчать, що понад 60% населення Кубані, а також Чорноморщини та західної частини Ставропілля ідентифікували себе українцями. На цих теренах проти українців було також здійснено в ХХ столітті геноцид у вигляді голодомору. В результаті русифікації сьогодні більшість українців на цих теренах вважає себе «росіянами» або «козаками». На сході до складу РСФСР ще у 20-хх роках було включено території Приазов’я з містами Таганрог та Шахти. На північному-сході – північну частину Слобожанщини з містами Білгород, Старий Оскіл, Бутурлинівка. На півночі – Стародубщину. Також на півночі значні території України були включені до складу Білоруської ССР. Мова йде про північну частину Полісся та Берестейщину з містами Мозирь та Берестя.

Таким чином 1/3 території України сьогодні перебуває за межами держави Україна. На цих теренах з боку держав, в складі яких вони опинились проводились і продовжують проводити денаціоналізаційні процеси, мета яких асимілювати місцеве українське населення. Як показує історія, окупанти для цього не перебирали методами і навіть влаштовувало геноцид у формі голодомору та примусових масових депортацій. В результаті цих процесів втрачені Україною території суттєво втратили українське етнічне обличчя. Повернення населенню цих земель української ідентичності та включення їх до складу Української Держави – це і є реалізація Соборної України.

Соборна Україна повинна включати в себе території, на яких проголошувалась незалежність Української Держави протягом ХХ століття. Мова йде про ряд державно-правових актів, які декларують входження українських етнічних територій до складу українських державних утворень та міжнародних договорів, що врегульовують межі держав на міжнародному рівні. Тому до правових підстав побудови Соборної України належать наступні нормативно-правові акти: ІІІ Універсал Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 року, який визначає межі Української Народної Республіки; IV Універсал ЦР від 9 (22) січня 2018 року, який проголошує незалежність УНР; Брест-Литовський мирний договір від 27 січня (9 лютого) 1918 року,  який визнає незалежність УНР та декларує входження до її складу Холмщини та Підляшшя; Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії від 13 листопада 1918 року, що декларує проголошення незалежності Західно-Української Народної Республіки; Акт Злуки УНР та ЗУНР від 22 січня 1919 року, що проголошував об’єднання УНР і ЗУНР в соборну державу,  Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, що проголошував незалежність України в кордонах УРСР. Ці документи чітко описують кордони держави, які були визнані міжнародною спільнотою. Опираючись на ці документи ми можемо сформувати модель кордонів майбутньої Соборної України. Також до нормативно-правової бази майбутні законотворці Соборної України можуть додати Конституційний закон ч.1 від 15 березня 1939 року, що проголошував незалежність Карпатської України; Акт відновлення Української Держави від 30 червня 1941 року, що проголошував відновлення державності на звільнених від більшовиках територіях – аби задекларувати правонаступництво від цих державних утворень.

Прийняті після ІІ Світової війни міжнародні правові акти, що гарантують принципи суверенітету держав та недоторканості державних кордонів мали б зробити неможливою ревізію меж держав в сучасному світі, принаймні в Європі. Це мало б надзвичайно ускладнити, якщо не унеможливити, процедуру повернення втрачених територій та побудови Соборної України. Проте цей принцип був грубо порушений сусідом України та одним з гарантів її безпеки згідно Будапештського меморандуму – Москвою. В 1990 роках Кремль порушував цей принцип та вводив свої війська для окупації територій в різних частинах пострадянського простору. В 2014 році це відбулось і в Україні – в момент найбільшого ослаблення держави в результаті внутрішніх потрясінь і демонтажу режиму Януковича, коли нова влада в країні ще фактично не була сформована, а керівництво силових структур кишіло зрадниками. Спочатку регулярні війська РФ без розпізнавальних знаків вторглися на територію Криму та блокували українській військові частини, а Чорноморський флот блокував кораблі. Під контролем ЗС РФ було проведено фіктивний референдум, який проголосив про від’єднання Криму від України. Півострів було окуповано Москвою. Після встановлення контролю над Кримом нерегулярні підрозділи, сформовані на території Ростовської області перетнули кордон з Україною та почали захоплювати міста на Донбасі. Коли проти них українські силові структури розгорнули повномасштабний наступ, з території РФ вторглись з’єднання регулярних частин ЗС РФ, що привело до оточення значних частин ЗСУ та добровольчих батальйонів під Іловайськом та в районі кордону. З великими втратами українські війська, все-таки, змогли зупинити це вторгнення. Але через ганебну позицію української влади в особі президента П.Порошенка контрнаступ розвинуто не було і позиційні бої затягнулися на роки.

Своєю військовою агресією та окупацією частини території України, на якій було проголошено незалежність у 1991 році, Москва фактично розв’язала Україні руки в питанні ревізії східних кордонів. Застосувавши силу проти України Кремль фактично дав нам моральне право після відвоювання Криму та Донбасу продовжувати наступ далі на Схід – на Кубань, Дон, а також на Північ – на Стародубщину та північ Слобожанщини. Україна стала перед історичним вибором: або тримати оборону на східних рубежах, або розвивати армію і готуватись до контрнаступу на Донбас, а далі – і до завоювання частини РФ, що по праву належить Україні.

Перший варіант, враховуючи історичний досвід, методи ведення війни та постійне порушення домовленостей з боку Кремля, приведе до подальших втрат територій. Приклади падіння Дебальцевого та аеропорту Донецьк є яскравим свідченням того, що московити після підписання мирних домовленостей, продовжували наступ на позиції ЗСУ і здобували успіх. Думати, що Москва зупиниться на здобутому є, м’яко кажучи, наївністю. Кремлівським вождям вистачає амбіцій для того, щоб у їх плани увійшла повна окупація всіх українських земель. З іншого боку, Україна на заході межує з Польщею, Угорщиною та Румунією, які вже завдавали удару в спину Українській Державі в ХХ столітті. Їхня сучасна державна політика не викликає довіри. Адже підґрунтя для гіпотетичного удару ним давно готується. Варшава активно роздає в Галичині «карти поляка». Будапешт і Бухарест пішли ще далі – вони активно роздають свої паспорти мешканцям Закарпаття та Буковини. Аналогічно робила Москва в Абхазії, Південній Осетії та Криму – щоб мати привід для введення своїх військ на ці території – захист своїх громадян. Лукашенківська Білорусь у цій геополітичній грі не є самосійним гравцем, а є сателітом Москви. Це перетворює її фактично на плацдарм для введення окупаційних військ з північного напрямку на територію України. Таким чином Україна опиняється в оточенні явних та гіпотетичних ворогів. Щодо європейських сусідів, то їхній статус може кардинально змінитися на нейтральний чи навіть прихильний, якщо Україна займе агресивну позицію в боротьбі з Москвою. Тоді Україну будуть розглядати як суб’єкт геополітики, а не можливий військовий трофей.

Україні залишається лише другий варіант – наступ. В умовах реалій 2018 року перспектива наступу на Донецьк є доволі примарною, а на Ростов – ледь не утопічною. Для реалізації цього варіанту слід докорінно змінювати державну політику у військовій галузі, а також в економіці та навіть в культурі. Керівництву держави слід провести ряд жорстких дій по відношенню до представників крупного капіталу з метою перерозподілу економічних потоків та спрямування їх на посилення обороноздатності. Також слід змобілізувати всі сили нації на важку боротьбу з сильним ворогом, що є неможливим без блокування діяльності промосковських ЗМІ, що діють в Україні та іншої латентної пропаганди, що присутня в сучасній масовій культурі. Ці процеси є надзвичайно важкими й викличуть реакцію з боку п’ятої колони, проте вони є необхідною умовою для існування української державності в ХХІ столітті. Ліберали та колишні комуністи, що керували Україною з 1991 року нездатні на реалізацію такої політики, оскільки вона відверто суперечить їх власним інтересам. Тому вони повинні бути у владі повністю заміщені націоналістами.

Однак здобуття політичної влади націоналістами та, навіть, якнайкраще приготування до походу на Схід далеко не гарантує успіху. Москва, слід віддати їй належне, є сильним ворогом. Хоч у технологічному плані Україна не поступається, але за Москвою є чисельна перевага. Кремль декларує свій мобілізаційний ресурс у понад 60 млн. осіб, що перевищує чисельність всього населення України. Звісно Москва ніколи не зможе мобілізувати та озброїти таке велике число осіб, проте недооцінювати її не варто. Тому перед військовою кампанією вкрай необхідно провести дипломатичну кампанію. У Кремля багато ворогів і він регулярно знаходить нових. Україна повинна шукати потенційних, бодай ситуативних, союзників серед поневолених Москвою народів. Найяскравішими серед таких є народи Північного Кавказу, зокрема Чечня. Хоч і остання була сильно зруйнована в ході Другої Чеченської війни, а велика кількість її захисників – знищена фізично, а сама країна перетворена на лояльну колонію, спротив там не згас і гори знову періодично палають в полум’ї повстань. Ще одних потенційних союзників Україна, як би це не було дивно, може знайти на Близькому Сході – серед ворогів Кремля, чиї інтереси не суперечать нашим. Ісламська Держава ніколи не стане союзником українців, проте поміркована сирійська опозиція, що воює проти московських військ – гіпотетично б могла. Пошук союзників не повинен обмежуватися східним горизонтом. У Москви є вороги й на заході – в першу чергу в країнах Балтії. Литва, Латвія та Естонія входять до ЄС та НАТО і втягнення їх в конфлікт як активних гравців є в цих умовах нереальним. Проте Україна може переконати ці країни тримати війська на кордоні з РФ, що безумовно відтягне частину ворожих сил. Також ці країни можуть бути базою для розгортання диверсійної роботи проти Москви. Така політика мала б бути їм вигідною, оскільки вони розуміють, що мають всі шанси стати наступним об’єктом агресії Москви у разі падіння України.

Зміцнивши свої позиції у економічній, військовій та дипломатичній сферах, Україна повинна розгортати широкий наступ на Схід. Слід відвоювати втрачені у 2014 р. Крим та Донбас. А далі – форсувати Дон і приступити до повернення до складу України втрачених у ХХ столітті етнічних українських земель. Більше того – українське військо повинне відкинути ворога далеко за межі українських етнічних територій і на нових завойованих теренах, що не входять у межі Соборної України встановити тимчасову окупаційну адміністрацію. Ці землі не повинні включатися до складу Української Держави. Оскільки, так чи інакше, світова спільнота вбачатиме в Україні конкурента і почне здійснювати тиск на неї з метою зупинити процес стрімкого зміцнення. Передбачувано, що міжнародні інстанції вимагатимуть звільнення окупованих нами теренів, при цьому погрожуючи нам економічними санкціями. Останнє в умовах виснажливої війни буде для нас не припустимим. Тому ми будемо змушені йти на поступки і відмовитися від певної частини територіальних претензій. Власне тому, говорячи простими словами, ми в активній фазі війни повинні завоювати більше, аби якусь частину згодом віддати. Прецедент такої міжнародної політики був на Балканах у 1995р, коли міжнародна спільнота змусила Хорватію відмовитися від територіальних претензій на свої етнічні території в Боснії в замін на підтримку у війні проти Сербії. Україна не може віддавати свої етнічні території, тому мусить здобути військові трофеї у вигляді територій, на яких допустиме створення нових держав.

Кордони Соборної України та її сфери впливу, зокрема новостворені держави-протекторати мають сягати якнайдалі на Схід. Після путінської Росії, рано чи пізно, з Азії прийде нова орда. І нам слід готуватися до оборони якомога далі від етнічних земель України.

Ліквідовуючи московську загрозу, Україна повинна допомогти усунути всі плацдарми, що вибудовувала Москва в Абхазії, Південній Осетії, Наддністрянщині. Остання є етнічною українською територією, що формально входить до складу Молдови, але контролюється ЗС РФ і є плацдармом для наступу московитів в Молдову, Україну та Румунію. Відповідно ці землі повинні бути включені до складу Української Держави. Наступ ЗСУ на формальну територію Молдови буде неоднозначно сприйнятий міжнародною спільнотою. Лояльні до РФ кола міжнародної спільноти здійснюватимуть тиск, в тому числі економічний, на Київ. Виходячи з цього, слід змінити тактику включення теренів на лівому березі Дністра до складу України. Методи мають бути силовими, але не з задіянням офіційних ЗСУ. Тут слід відкрити ті самі методички, за допомогою яких Росія боролася проти України у 1917 та 2014, а Сербія проти Хорватії та Боснії у 1991-1995 роках. Мова йде про створення маріонеткових республік за допомогою нерегулярних військ. На території, де сьогодні існує маріонеткова Придністровська Молдавська Республіка (створена цими ж методами) за допомогою українських добровольчих батальйонів слід створити Українську Наддністрянську Державу. Передбачається, що населення останньої на референдумі обирає приєднання до економічно та військово сильнішої України. Очікується, що реакція Молдови не буде надто негативною на такий сценарій вирішення «придністровського питання», оскільки вона і так не контролює ці території. Створення УНД та приєднання її до Соборної України навпаки усуне загрозу державному суверенітету Молдови з боку Кремля.

Розвал РФ чи, навіть, її суттєве послаблення в результаті військових поразок може спричинити ланцюгову реакцію в країнах, що є у фактичній залежності від Москви. В першу чергу мова йде про лукашенківську Білорусь, яка є законсервованою мініатюрою СРСР. На її території перебуває велике число російських військ і вона є плацдармом для вторгнення в Україну або інші країни Європи. Тому ця держава-сателіт РФ також становить загрозу для України навіть в сьогоднішніх її межах. Військова поразка Росії, так чи інакше, змусить вивести її свої війська з території Білорусі, що послабить позиції в цій країні діючого диктаторського режиму. Це дає шанс білоруським опозиціонерам, зокрема націоналістам, здійснити спробу демонтажу режиму Лукашенка. Іншими словами – здійснити національну революцію. Навіть без російських військ, на території Білорусі здійснення національної революції є вкрай складним завданням. Однак, Українська Держава може надати допомогу білорусам у їхній боротьбі за свободу в обмін на діалог щодо перегляду кордонів і повернення до складу України її етнічних територій. Не слід відкидати варіанту обміну територій з числа тих, що будуть під контролем українського війська після падіння РФ.

Задоволення територіальних претензій України на пострадянському просторі можливе військовими методами. Проте використання цих же методів щодо територіальних претензій на західному кордоні є на даний момент неможливим. Румунія, Словаччина та Польща входять до Євросоюзу та НАТО. До інтересів України не входить вв’язуватися у військовий конфлікт з цими наддержавними утвореннями. Тому ми повинні використовувати дзеркально ті самі ж засоби, які сьогодні ці держави використовують проти нас – що нам заважає видавати «карти українця» і паспорти з Тризубами населенню Перемишля і Сигіту? Заважає нікчемна економічна ситуація. Саме економічна ситуація сьогодні є основним рушієм прагнення мешканців Берегова отримати угорський паспорт, а мешканців Борислава – «карту поляка». Якщо в Україні економічна ситуація буде суттєво кращою, ніж в сусідів, – то зворотні процеси неминучі. Велика питома кількість громадян дає змогу вести власну політику на території інших держав – створювати політичні партії, вимагати автономії, ініціювати референдуми. Враховуючи демографічну кризу білого населення, ми виступаємо проти воєн у Європі, в тому числі проти воєн з такими підступними сусідами як Польща та Угорщина. Проте, згадуючи історичний досвід, українці завжди повинні бути готовими розвернути гармати і в західному напрямку.

Юрій Чорнота


  • 206
  •  
  •  
  •  
  •