Інститут національної освіти ім. Мирослава Мисли

Воля або смерть!

Пошук союзників на західному кордоні (частина 1)

  • 26
  •  
  •  
  •  
  •  

Частина перша:

до проблеми українсько-польсько-угорських стосунків.

 

Протягом багатовікової історії Україна мала складні стосунки практично зі всіма сусідами. Україна не воювала хіба що проти Білорусі і Словаччини. Зі всіма іншими сусідами Україна перебувала в стані війни в той чи інший період. Ці війни, у своїй більшості, мали оборонний характер і проходили на території України і не рідко закінчувалось окупацією українських земель сусідами. Останнє поглиблювало ворожнечу між народами через ненависть до окупантів. Сусіди впроваджували окупаційну політику спрямовану на асиміляцію українців, не гребуючи геноцидом, зокрема штучним голодомором та масовими депортаціями. Такі окупаційні режими асоціюються в першу чергу зазвичай з різними формами Московської держави. Але, слід визнати, що наші західні сусіди – Польща та Угорщина – не булі ані трохи благороднішими ніж Московія.

Історія воєн України проти Польщі є не меншою ніж історія воєн проти Московії. Остання з них закінчилася для українців перемогою на Волині та поразкою в Закерезонні. Але в кінцевому результаті обидві нації втратили незалежність і на їхній території були створені маріонеткові Українська Радянська Соціалістична Республіка та Польська Народна Республіка, які керувалися з Кремля. 1943 році українці вигнали велику кількість польського населення з Волині, а у 1947 році польські комуністи разом з більшовиками депортували більшість населення Закерзоння. Сьогодні Польща називає події на Волині геноцидом, проте вкрай не хоче говорити про акцію «Вісла» на Закерзонні.

Слід зазначити, що ситуація на Волині та Закерзонні була різною. На Волині боротьбу вели дві бездержавні армії – УПА та АК при підтримці населення та іноді за участю різного роду допоміжних сил німецької адміністрації та червоних партизан. На Закерзонні на боці маріонеткової ПНР стояла вся тоталітарна машина Радянського Союзу з невичерпними можливостями. Тому УПА втратила ці території. Як бачимо в рівних умовах українці здобули перемогу над поляками. Найголовнішою перевагою української сторони, було те, що війна точилася на етнічній українській території, що давало широку підтримку з боку населення. Поляки не могли мати такої підтримки на Волині, оскільки були там колоністами, які оселилися не так давно.

П’ять повітів Волині, а також, на той момент вже окупована, створеною у Франції, армією Галлера, вся Східна Галичина відійшла до ІІ Речі Посполитої в результаті Варшавського договору від 21 квітня 1920 року, підписаного між Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським. Польща зобов’язалась надавати військову допомогу УНР у війні з більшовиками та не укладати жодних міжнародних договорів спрямованих проти УНР. Натомість Петлюра визнавав кордон ІІ РП і УНР по ріці Збруч, чим відрікся від ЗУНР. Проте вже через рік – 18 березня 1921 року поляки та більшовики підписують Ризький договір, яким ділять територію України та Білорусі між собою. Польські дипломати вже тоді не приховували своїх намірів асимілювати населення Західної України. Фактично Волинь дісталася полякам через банальну зраду.

На окупованих територіях Галичини та Волині уряд ІІ РП впроваджує жорстоку політику пацифікації. Українські землі горіли у вогні спрямованих проти  Польщі саботажних акцій, організованих УВО-ОУН та стихійно підтриманих населенням. Проте на боці поляків була тоталітарна державна машина і їм вдається створити на території Західної України цілі колонії з поляками-переселенцями з центральних регіонів Польщі. Колонізаторська політика, акції пацифікації, боротьба проти українських церков викликали ненависть українців, які складали третину населення ІІ Речі Посполитої. Польська держава сама заклала основи подальшого загострення протистояння між українцями та поляками – порохову бочку, яка вибухнула під час Другої Світової війни. Протистояння вилилось у чергову кровопролитну польсько-українську війну, результати якої ми описали вище.

На заході ми маємо ще одного сусіда з сумнівною репутацією. Мова йде про Угорщину. Проти угорців українці воювали не так часто як проти поляків. Проте історія запам’ятала боротьбу в епоху Середньовіччя, зокрема війна князя Данила проти угорців за Галич, угорсько-українську війну у березні 1939 року та війну угорської армії проти УПА. В наслідок останньої угорські війська на Волині у 1943 році опинилися у складній ситуації й були змушені йти на неофіційне перемир’я з УПА та навіть на співпрацю в частині обміну зброї, амуніції та медикаментів на продукти харчування. З окупацією Угорщини Вермахтом у 1944 році та зміни в Будапешті політичної влади домовленості були порушені і бойові дії були відновлені. Однак того ж року угода про перемир’я була відновлена і співпраця на фоні боротьби проти спільного більшовицького ворога була відновлена. Однак Угорщина, як і Польща, в результаті ІІ Світової війни була окупована СРСР і фактично втратила незалежність. На її території було створено маріонеткову Угорську Народну Республіку, що керувалася з Кремля.

ІІ Світова довела, що ні Польща, ні Угорщина не спроможні захистити себе від московської окупації. І це при тому, що вони мали сильних союзників. Польща – західних союзників, Угорщина – країни Осі. Але тим не менше обидві впали перед червоною навалою. Однією з причин падіння цих держав була відсутність Української Держави, що стала б «щитом Європи» на шляху більшовизму. Польща і Угорщина зробили дуже багато щоб підірвати міцність України та були співучасниками знищення її державності. Війна ІІ РП проти ЗУНР та окупація Галичини й Волині, а згодом і спільна з Угорщиною війна проти Карпатської України. У 1938-1939 роках Польща та Угорщина вели те, що сьогодні називають гібридною війною проти Карпатської України – суб’єкту федерації Чехословаччини. Тоді через державний кордон з півночі та півдня приходили польські та мадярські варіанти Стрєлкова, Гіві та Мотороли, проте були у своїй більшості розбиті спільними зусиллями Карпатської Січі та чехословацької армії. Коли доля Чехословаччини була вирішена Мюнхенською угодою, угорці та поляки переходять до відкритої війни й 40000 угорського війська з важкими боями окупувало територію Карпатської України, що саме проголосила незалежність. Поляки та угорці добилися своєї мети – спільного кордону. Проте тріумф їхній був недовгий і вони самі втратили державність у 1939 та 1945 роках відповідно. Війнами проти України ці держави фактично ліквідували єдину державу, що стояла між ними і СРСР, який обрав їх своїми черговими жертвами.

Через 70 років – у 2014 – Москва розпочала чергову кампанію проти України. Анексія Криму, окупація частини Донбасу в ході неоголошеної війни. В ЗС РФ розраховували на швидку переможну війну із залученням колаборантів на території Південної і Східної України. Проте ЗСУ та добровольчі батальйони неочікувано стали чинити запеклий опір окупантам і просування російських військ захлинулось на Донбасі, а війна набула позиційного характеру. Москва взяла курс на відродження імперії, яка не може існувати без українських ресурсів. Окупація України мала бути лише етапом до підготовки нового походу в Європу. Рано чи пізно російський солдат мав знову прийти під стіни Варшави та Будапешту. Звісно Польща та Угорщина є членами ЄС та НАТО й союзники мали б їх захистити. Але у ІІ Світовій вони також мали союзників і це не особливо їм допомогло. Особливо Польщі, за розподілом якої мовчки спостерігали Франція та Британія.

Російські танки під Варшаву і Будапешт ще не приїхали виключно тому, що вони застрягли на Донбасі. В ХХІ столітті Україна сповна виконує свою функцію «щита Європи». Проте наші західні сусіди цього, на жаль, не усвідомлюють. Ми спостерігаємо з їхнього боку тиск проти воюючої України в сфері національної пам’яті, мовного питання, подвійного громадянства. З боку Угорщини ледь не відкрито лунають територіальні претензії щодо Закарпаття. Складається враження, що українців й далі сприймають як «неісторичний народ», а їх державу – як тимчасове явище. На основі цього виникає підозра, що вразі повномасштабного загострення війни проти Москви, Будапешт та Варшава можуть ввести свої контингенти на територію Західної України, наприклад, під приводом захисту своїх громадян. Можливо зараз це звучить як фантастика, але у 2013 році фантастикою була і війна проти Росії.

Ні Польща, ні Угорщина сьогодні не сприймають нас як потенційного союзника. І у цьому, насправді, не має нічого дивного. Нікому не потрібен союз зі слабкою державою. УНР була слабкою, тому її поділили у 1921 році в Ризі. Соціалістичне та ліберальне керівництво УНР виявилось безхребетним та безпорадним перед викликами часу й займалось розпуском армії, переділом майна поміщиків, земельними реформами в той час коли треба було будувати тоталітарну мілітаризовану державу й безпощадно нищити ворогів, як це робила та ж сама Польща. Слабку державу не сприймали як союзника ні німці у 1918 році, які зробили великий внесок у відродження Гетьманату замість лівацької Центральної Ради, ні тим паче поляки. І це не дивлячись на підписані мирні угоди. Вони так і залишились шматками паперу, коли мова зайшла про інтереси поляків.

Аналогічний стан справ ми маємо сьогодні. Посткомуністичне та ліберально-демократичне керівництво України понад чверть століття не займалось розбудовою держави та її армії, а займалось виключно власним матеріальним збагаченням. Національні інтереси не були та не є інтересами людей, що керують державою. І, відповідно, така держава не сприймається як сильна. А держава, що не є сильною – рано чи пізно перетвориться на військовий трофей для своїх сусідів і буде розділена як УНР на початку ХХ століття. Саме з цієї причини поляки дозволяють сьогодні говорити, що Україна не увійде у Європу з Бандерою, що українці повинні зробити вибір між Небесною Сотнею і УПА. Вони вимагають вибачення, за те, що наші діди прогнали їхніх дідів-окупантів зі своїх земель і щоб ми визнали національно-визвольну війну –  геноцидом поляків на Волині. Сьогодні вони вимагають вибачення, а завтра вимагатимуть матеріальної компенсації. Угорщина пішла ще далі. Вона заручилась підтримкою змадяризованих українців південних районів Закарпаття, надавши їм своє громадянство. Вже зараз на адміністративних будівлях цих районів, поруч з українськими, висять угорські прапори. І якщо ми ці угорські прапори не познімаємо сьогодні, то одного дня угорці познімають українські. Це питання лише часу.

Тому нам слід чітко сьогодні визначитись: ким для України є Польща та Угорщина – союзниками чи ворогами?

Відповідь на це питання доволі непроста.

На сьогоднішній день Польща та Угорщина ведуть підривну роботу проти України, не розуміючи, що з падінням України російські танки рано чи пізно будуть в самих Польщі та Угорщині. Під окупацією Польщі досі знаходиться територія Лемківщини, західної частини Бойківщини, Надсяння, Любачівщини, Холмщини та Підляшшя загальною площею майже 20 000 кв. км. У ХХ столітті 80% населення цього краю становили українці. Соборна Україна не можлива без повернення Закерзоння. Але слід глянути на ці дві держави у дещо іншому світлі. Вони є членами Євросоюзу. Тим не менше вони чинять спротив політиці ЄС у сфері колонізації Європи біженцями з Азії та Африки, ісламізації та нищенню традиційних цінностей. Найголовніше, що на відміну від України, в них це відбувається на державному рівні. Вони є чи не єдиними країнами Європи, що відкрито борються з викликами глобалізації й дбають про збереження своєї ідентичності. В них є те, що давно померло в Західній Європі. При сьогоднішньому розвитку подій ці країни мають шанси залишитися християнськими, білими й вільними від гей-парадів ще тривалий час. Однак, без сильних союзників, рано чи пізно впадуть.

Тому не слід розглядати їх як таких самих ворогів як Росія, яку треба знищити. Повноцінна Українська Держава не може існувати поки існує Російська Імперія (байдуже під якою назвою). Проте існування Польщі та Угорщини може не перешкоджати існуванню могутньої України. Навпаки – вони можуть бути союзниками України у боротьбі з західним неолібералізмом. Знову ж таки це можливо лише при існуванні сильної Української Держави, яку мати серед ворогів просто не захочеться. Це саме по собі підштовхне ці країни до ситуативного союзу з Україною, зокрема, в рамках проекту Міжмор’я.

Слід шукати точки дотику з цими країнами, але вони точно не мають виглядати як односторонні кроки на зустріч. Це сприйматиметься як прояви слабкості, а зі слабкими ніхто діалог вести не буде. Об’єднавчим фактором можуть бути спільні вороги, яких у сучасних європейців достатньо. Чого тільки вартує путінська Росія з одного боку і ліберальний «Євросовок» з іншого. На жаль загроза європейським країнам з боку першого усвідомлюється хіба що країнами Балтії. А в Україні більшість не розуміє загрози другого. Ця різновекторність поглиблює прірву між і українцями і іншими народами Європи, що ще чинять опір викликам глобалізації. Особливо ця прірва росте між націоналістичними рухами цих народів. Подолавши цю проблему неусвідомлення загроз, ми можемо перетворити ці країни з другорядних ворогів на потенційних союзників. Однак це не можливо без державної підтримки, ба навіть більше – це неможливо без здобуття повноти влади в Україні.

Так чи інакше, без приходу націоналістів до влади в Києві, ідея консолідації східноєвропейських народів залишається примарною.

Юрій Чорнота


  • 26
  •  
  •  
  •  
  •  
« »

© 2018