• 19
  •  
  •  
  •  
  •  

Присвячується 75-й річниці формування дивізії “Галичина”

Однією з найбільш контроверсійних сторінок українського національно-визвольного руху є історія дивізії військ СС «Галичина». Сьогодні практично кожне згадування дивізії в науковій літературі чи публіцистиці супроводжується розповсюдженням брехливих міфів та пропагандистських штампів. Іншою серйозною проблемою є те, що в Україні на історію дивізії та Другої Світової війни дивляться виключно з позицій сьогодення, повністю ігноруючи історичний контекст 75-річної давнини.

Теперішнім українцям важко усвідомити, що на початку Другої Світової війни ніхто в світі не дивився на українців, як на народ, що має права на власну державу, сприймаючи нас ким завгодно – громадянами Польщі, СРСР, Австро-Угорщини – тільки не України. Ці погляди базувались на історії українських земель протягом останніх 200-300 років, тому для глобального світового політикуму питання створення української держави в будь-якому вигляді не стояло взагалі. Це не значить, що світ був антиукраїнським, ні, просто ніхто не вважав за необхідне творити нову державу за рахунок земель вже існуючих. Тому діяльність радикально налаштованих українських націоналістичних організацій з проголошення незалежності на якійсь окремій українській території, де в них була така можливість, наштовхувалась на стійку протидію інших країн. Карпатська Україна була роздавлена Угорщиною та Польщею, бо нікому в світі ця держава не була потрібна, а бандерівський акт 30 червня 1941 року привів лише до безглуздого протистояння українських націоналістів з Німеччиною; наслідком обох цих випадків були численні та, як виявилось, марні жертви серед найбільш дієвого та ефективного прошарку українського націоналістичного середовища.

Аналізуючи усі можливі варіанти українського державотворення, можна впевнено стверджувати, що єдиним шляхом для створення держави в період Другої Світової виявилось формування української дивізії у військах СС – 14-ї добровольчої дивізії військ СС «Галичина». Жоден інший український «державницький шлях» в цей період до національної держави не вів.

Вербувальний плакат дивізії "Галичина"

Головним ініціатором творення дивізії був галицький губернатор Отто Вехтер, який знав, що в Галичині німецький вплив був традиційно сильним та дивився на місцеве населення як на людей, яких можна легко схилити до дружніх стосунків з Німеччиною. Бачення Вехтера співпадало з думкою багатьох нацистських керівників, і зокрема, Гітлера, який 19 травня 1943 року заявив: «Російську Україну не треба порівнювати з австрійською Галичиною; українці, які живуть у Галичині, дуже довго перебували під австрійським пануванням. Ці австро-галицькі русини тісно пов’язані з австрійською державою». Недарма Галичину в 1941 році перетворили на окремий дистрикт та включили до складу Генерал-Губернаторства, а не до райхскомісаріату «Україна», одночасно дозволивши існування багатьох українських національних організацій. Останній факт свідчить про те, що нацисти не збиралася «розчиняти» галичан серед німців, навпаки, українська самобутність підкреслювалась.

Через створення української дивізії, Вехтер хотів реалізувати свої кар’єрні амбіції, перетворитись не просто на губернатора одного з багатьох дистриктів, але стати людиною, яка, по-перше, активно вкладається в військові зусилля Райху, а по-друге, змогла перетворити населений ненімцями регіон до фактично союзного німцям. Вехтеру вдалося переконати райхсфюрера СС Гіммлера, що військам СС конче необхідна ще одна інонаціональна дивізія, а той довів це Гітлеру, який весною 1943 року дав свою згоду на створення галицької дивізії військ СС.

Україна – дві цивілізації на одній території

Факт того, що при німцях існувала значна кількість українських організацій, показує, що на відміну від комуністів, нацисти цілком прихильно ставилися до української нації, як такої. Звісно, це відношення лежало суто в полі нацистського цивілізаційного вибору, яким, серед іншого, обґрунтовувалось ставлення до українського народу. Так, вони чітко розділяли Галичину та інші українські регіони, вбачаючи в тому зовсім різні цивілізації.

На Україну нацисти дивились, як на територію, що століттями перебувала під російським впливом, і тому до традиційної європейської цивілізації не належала. Проте, на додачу, в останні 20 років Україна перебувала під владою комуністів. Останній фактор був найбільш вагомим, оскільки «більшовизм» вважався нацистами «руйнівною силою зла», яка прагнула знищити все, що було важливим для традиційної західної культури та цивілізації. І головне – на відміну від поширених сьогодні переконань, «вірус більшовизму» міцно сидів в чималій кількості українців, особливо в молоді, що влітку 1941 року шокувало багатьох учасників Похідних груп ОУН. Наприклад, 16 липня 1941 року керівник Східної похідної групи ОУН писав у своєму звіті про ситуацію в Житомирський та Київських областях, що люди там «навіть нам не вірять і уважають нас за німців, що добре вивчили українську мову… Не вірять у самостійність і не бажають її… Багато молоді є дійсними комсомольцями, що вірять в комуністичну ідею».

Поєднання цих двох факторів відразу перетворювало Україну (крім Галичини), в очах німців, на відверто роздерту, ненадійну та потенційно ворожу територію. В цій думці нацисти мали певну рацію, оскільки навіть сьогодні ми можемо спостерігати чітку ментальну розбіжність між населенням Сходу та Півдня України з Західною Україною – в масі своїй у кожного регіону зовсім інші цивілізаційні цінності, що і підтвердили події 2014 року.

Вербувальний плакат дивізії "Галичина"

До цього треба додати те, що політика ОУН(б) в 1941-1942 роках дискредитувала в німецьких очах українські націоналістичні рухи, виставивши їх незрілими та недружніми до Німеччини. Тому в баченні нацистського керівництва Україна виглядала так: більшість території – зросійшена та в тій чи іншій мірі прокомуністична, а наявні націоналістичні рухи – відверто ворожі. Тож не дивно, що Гітлер 8 червня 1943 року заявив, що нацистам треба гнати від себе думку, що тільки треба створити Українську державу і «тоді все буде в порядку, тоді ми отримаємо один мільйон солдатів. Ми нічого не отримали б, жодної людини!… Ми зробили б величезну дурницю». Ця ідея фюрера базувалась не на марних теоріях, а на досвіді існування маріонеткової держави Скоропадського в 1918 році (яка показала німцям справжні українські реалії), помноженому на численні звіти про реальний стан на окупованих територіях. Тому поширені сьогодні думки, мовляв, надай Німеччина Україні незалежність в 1941-1943 роках і СРСР був би переможений, базуються лише на наївності тих, хто їх висловлюють. Зокрема, хто мав стати на чолі цієї держави: Бандера, Мельник, Скоропадський чи Левицький? В принципі, байдуже, бо жоден з них не мав потрібного авторитету серед населення. Очевидно, що подібна «держава» в принципі була б нежиттєздатна: з неавторитетним керівництвом, напіванархічна, з величезним кадровим голодом, з потужним підпільним рухом (як комуністичним, так і національним, бо за «традицією», усі націоналісти, що не потрапили до владних структур, пішли б в опозицію до влади) та з напівповстанською «армією», озброєною трофейною радянською зброєю. І все це в умовах війни, яка з 1943 року набула ознак тотальної. Причому німцям це було зрозуміло відразу, недарма 15 вересня 1941 року представник МЗС Райху Пфляйдерер з приводу політичного становища в Україні зазначив: «Очищення країни від наших військ скоро привело б до того, що її б захопили інші сили. До того ж, розсудливі українці часто висловлюють думку, що в їхній країні… бракує провідних особистостей та що державотворча сила України взагалі ніколи не була достатньою».

Тому створювати навіть маріонеткову державу нацисти не стали, проігнорувавши величезний пропагандистський потенціал цього кроку (можливість вести пропаганду на СРСР була б єдиним позитивним результатом).

Через те, тільки озвучивши свій намір створити «українську дивізію СС», Гіммлер відразу отримав низку застережень від нацистських керівників різного рангу, чи не «буде, як в 1918 році – у відповідний момент повернуть дану їм зброю проти німців». До того ж, в його очах, офіційне формування національних українських частин тільки б посилювало позиції панславізму, і, як не дивно, ідеї російської великодержавності. Гіммлер переймався, що згадка про Україну в назві дивізії в очах світу складе враження, що це формується дивізія для РОА (найбільш парадоксально в цьому те, що в 1943 році навіть не йшлося про формування частин РОА як таких – «армія Власова» існувала лише на папері), бо в більшості світу Україна асоціювалася з колишньою Російською імперією та Радянським Союзом. Обґрунтованість міркувань райхсфюрера СС лишається дискусійною, проте вони різко суперечили факту, що вже на початку 1943 року німці почали піарити Українське визвольне військо (УВВ), яке існувало паралельно з РОА, і яке ніхто до РОА не відносив.

Саме з усіма цими факторами і було пов’язано те, що формуючи дивізію з українців, німці категорично не бажали назвати її «українською», замість цього свідомо локалізувавши її суто в кордонах Галичини. До того ж, локалізація назви була логічно обґрунтована ще й тим, що вербувальна акція проводилась тільки на території дистрикту, а вступ до дивізії українців з інших регіонів в цей час був виключенням, а не правилом. Тому це був суто тактичний хід, за яким не стояло антиукраїнської політики. Ба більше, райхсфюрер СС Гіммлер 16 травня 1944 року особисто заявив українським офіцерам, що він чітко усвідомлює, що вояки дивізії – українці, а Галичина – частка України. Також цікаво, що назва дивізії відверто дисонувала з поширеним використанням слова «український» в різних офіційних назвах в Генерал-Губернаторстві, починаючи від Українського центрального комітету та закінчуючи Українськими допоміжними комітетами на місцях та українською поліцією.

Стосовно української дивізії військ СС треба зазначити ще один важливий момент, який зазвичай ігнорується. Добре відомо, що крім української дивізії, у військах СС були створені також російська та білоруська дивізії. Проте вони навіть близько не наближались до стандартів, за якими формувалась українська дивізія – в 1944 році наявні російські та білоруські охоронні батальйони просто звели спочатку в бригади, а потім, «на папері», розгорнули в дивізії. Не було ні пропагандистської кампаній, ні добровільного набору, ні фахового вишколу, просто поміняли назви і все. Росіян і білорусів не направляли на навчання у військові академії СС для здобування офіцерського звання, хоча українців в 1943-1945 роках туди спрямували кілька сотень. Це було ключовою відмінністю між цими військовими частинами, яка свідчить про те, що створення російських та білоруських частин СС було наслідком лише прагматичного вибору, тому їх і не намагалися інтегрувати у есесівську систему. А ось в випадку українців маємо єдиний та унікальний приклад введення слов’ян у політично-військову систему нацистської партійної гвардії – військ СС.

Український вибір: через дивізію – до держави

Інтереси Вехтера співпадали з інтересами українських націоналістичних кіл, що офіційно діяли на території Райху. Йдеться про Український Центральний комітет, який не визнавав підпільної боротьби та прагнув встановлення офіційних зв’язків з німецькою адміністрацією та ствердження українських позицій в Європі. Таким чином, українці, підтримуючи створення дивізії, також робили свій цивілізаційний вибір, як і німці.

Вербувальний плакат дивізії "Галичина"

В цілому, мотиви української еліти істотно не відрізнялись від мети представників інших європейських націй, які в 1940-1944 роках створювали національні легіони в лавах військ СС. Тому головною метою формування дивізії було намагання завоювати українському народу місце в нацистській «Новій Європі». Ветеран Січових стрільців, відомий український письменник та педагог М. Угрин-Безгрішний писав 24 січня 1944 року: «Коли великий фюрер Німеччини дозволив формувати дивізію, я все покинув: почав агітацію та збирати молодь. Я був гордий, що мене прийняли під опіку найкращої в світі німецької армії… Єдиний народ в Європі, що може найкраще доповнятися під кожним оглядом з моїм народом, це німецький. Іншого вибору для нас, українців, не має. Про це ясно свідчать факти та історія. Я пересвідчений, що… мій народ з німецьким заживе в Новій Європі у щасті, як провідник у постійних змаганнях до краси, правди й слави європейської спільноти». Вехтер висказався ще більш категорично: «Галицька-українська молоде! Ти здобула собі цим право, ти є тим покликана до боротьби зі своїм смертельним ворогом, большевиком, до боротьби за віру і Батьківщину, за свої родини і рідні ниви, за справедливий, новий лад у переможній Новій Європі». В розумінні нацистів, право на власну державу українці (як і інші негерманські народи) мали заслужити, показавши, що українська нація зріла та сильна.

Отже, місце в Новій Європі було головною політичною причиною творення дивізії, яка мала стати тим містком, по якому бездержавний народ зміг би досягнути омріяної власної державності. Цей оптимізм обумовлюється особливим статусом військ СС, які були партійною гвардією Райху, а створення інонаціональних частин у військах СС фактично означало визнання нацистами прав даних народів на майбутнє після перемоги. В цьому сенсі цікаво, що в 1944-1945 роках головним символом, який репрезентував Україну в Європі, став саме галицький лев, а не тризуб.

Вербувальний плакат дивізії "Галичина"

Український характер дивізії підкреслювався постійно, зокрема згадкою про “Шевченківську могилу” на цьому вербувальному плакаті.

Тому справа дивізії «Галичина» перш за все була справою політичною, не воєнною. Дійсно, не можна казати про суто військову необхідність формування дивізії, обґрунтовуючи це поразками Німеччини та потребами військ СС в додаткових людських ресурсах. Зокрема, в кінці 1943 року в військах СС вже служили близько 140 000 фольксдойче (етнічних німців, громадян інших країн) а також кілька десятків тисяч добровольців з країн Західної Європи та Балтії. Цього з надлишком вистачало для поповнення вже існуючих та формування нових, запланованих Головним оперативним управлінням СС військових частин. На відміну від поширених тверджень, Третій Райх взагалі, та війська СС зокрема, цілком могли обійтися без 20 000 українських добровольців, для вишколу яких довелося виділяти чималий ресурс, кадровий персонал, озброєння та оснащення. Недарма після початку формування «Галичини» та відбору перших добровольців, німці зіткнулися з нестачею кадрових та матеріальних ресурсів, бо крім гучних промов, до створення дивізії нічого не було готово.

Зауважимо, що мало хто уявляв, що саме являтиме собою ця «Нова Європа», оскільки жодного офіційно затвердженого та проголошеного проекту її не існувало (принаймні, подібні документи досі не виявлені). Треба розуміти, що Гітлер та Гіммлер виявилися неготовими до тієї ролі, яку їм несподівано довелося грати – об’єднувачів Європи, бо коли розпочиналась війна, ні про яку «Нову Європу» не йшлося і сам процес європейського єднання під німецьким проводом розвивався спонтанно. Аналіз відомих джерел показує, що це було б щось схоже на Європейський союз під проводом (протекторатом) Німеччини, побудований на національних засадах, загальних, традиційних європейських цінностях та спаяний спільною боротьбою з комунізмом та західними плутократіями. При цьому німці нікому не давали ні обіцянок, ні гарантій стосовно післявоєнного майбутнього. Пояснення цього треба шукати в переконанні Гітлера, що поки йде війна світоглядів, в принципі не можна нічого та нікому гарантувати чи обіцяти. З обґрунтуванням цієї позиції можна сперечатися, проте маємо визнати, що вона була щирою, бо усі союзники по антигітлерівській коаліції за час війни роздали сотні обіцянок та гарантій, яких вони після війни не збиралися дотримуватися.

Бельгієць Леон Дегрелль, один з провідних європейських політичних діячів 40-х років, ще в 1943 році вимагав від Німеччини роз’яснити європейцям, що буде після війни: «Прийшов час нам дізнатись, за що ми б’ємося, а не проти кого». Тоді навіть він не отримав чіткої відповіді, хоча в кінці лютого 1944 року Дегрелль мав з Гітлером особисту розмову, під час якої пролунала концепція «націонал-соціалістичної європейської революції», що дозволило Дегреллю 5 березня 1944 року в своїй промові в Парижі сформулювати концепцію єдності європейських націй, до яких, з утворенням дивізії «Галичина», приєдналась і українська нація: «Європа, що встала супроти комунізму, на захист нашої цивілізації, нашого духовного надбання та наших старовинних міст, має бути єдиною, і кожний народ – заслужити своє місце, не підраховуючи свого минулого, але віддаючи свою кров, яка омиє його та очистить. Європа повинна бути єдиною, щоб здійснити під знаком свастики націонал-соціалістичну революцію, щоб принести душам революцію душ».

Важливо розуміти, що далеко не всі українці в той час демонстрували політичну короткозорість та наївність, як члени ОУН(б). Були авторитетні люди, які схилялися до Німеччини та розуміли, що української незалежності швидко не буде. Одним з них був колишній полковник армії УНР Яків Орел-Гальчевський, який ще на початку 1940 року(!), аналізуючи своє враження від оунівської пропаганди, записав в своєму щоденнику: «Сучасні ефектовці не розуміють нової епохи, а головне, не знають в якій формі буде Україна: при найширшій самоуправі це буде окрема провінція німецької великої європейської імперії».

Звісно, далеко не вся українська еліта перейнялася націонал-соціалістичними ідеалами, проте всі вони розуміли, що існування війська буде вагомою гарантією для того, щоб Україна перетворилась з суб’єкту на об’єкт. Тут цікаво, що українці при створенні дивізії не висували Райху жодних політичних умов, на кшталт, гарантування майбутньої незалежності чи чогось в такому дусі; цим українці відрізнялись, наприклад, від латишів, які при створенні свого легіону вимагали від німців гарантувати їм незалежність (проте німці, звісно, жодних гарантій не дали).

Європейське майбутнє України мало будуватись тільки на руїнах комунізму

Наріжним каменем майбутнього європейського устрою була боротьба з комунізмом, оскільки для німців це була війна не держав, а світоглядів. При цьому, на відміну від поширених тверджень, багато українців в тій чи іншій мірі прихильно ставилися до більшовицької ідеології, причому це стосувалося навіть Галичини, в якій в 1943 році Вехтер був змушений закликати пропагандистів припинити огульну критику комунізму, враховуючи, що «місцеве населення мало свій досвід з більшовиками, який не всюди був негативним». Тим не менш, антирадянські мотиви були ключовими в українській пропаганді до вербунку в дивізію. Львівський священик Г.Ф. Костельник, чиї два сини записались в «Галичину» в своїй проповіді говорив: «Ви, віруючі, у кого є сини, повинні направити їх в війська СС, цим самим ви допоможете скоріше розбити Червону армію, і не допустити сюди совети, щоб не було тут комуни, бо ми, якщо сюди прийдуть червоні, усі тут загинемо».

Зразок пропаганди

Зрозуміло, що до дивізії військ СС добровільно записувались тільки антикомуністи. Практично всі колишні дивізійники пояснювали свій вибір тим, що йдуть боронити Україну від найбільшого її ворога – «червоної Москви». Ось, наприклад, як один з добровольців 22 травня 1943 року пояснював своєму батькові причини свого вступу до дивізії: «Ненавиджу наших гробокопателів, гробокопателів цілої Європи, цілого Світу – більшовиків, отже йду – це моя думка… Подумай тільки, щоб то було якби більшовики вернулись і замели цілу Європу. Чи хтось з нас лишився б в живих? А можливість така є, бо тільки кров і смерть побуджує подальше життя… Якщо перемога буде за нами, то будемо мати право голосу у творенні Нової Європи, у творенні своєї хати. А якщо не пощастить, то не будемо мати грижу совісті, ні дорікань». Інший доброволець писав наступне: «Я вступив, щоб боротися поруч найкращого вояка на світі проти найбільшого ворогу мого народу та всього світу – більшовиків. Бажаю, щоб український народ, після остаточної перемоги над відвічним ворогом, зажив щасливим життям в Новій Європі, в колі вільних, самостійних народів». Варто також навести фрагмент з проповіді галицького священика І. Садовського: «Німці дозволили нам організувати дивізію СС-Галичина для боротьби з більшовизмом. Ми повинні плечем до плеча йти разом з німцями проти комунізму. Ми повинні відчути себе українцями. Той не українець, який не хоче йти в Галицьку дивізію і не вірить в перемогу на більшовизмом». Якихось коментарів всі ці красномовні цитати не потребують, проте цілком вкладаються в гасло європейського «Хрестового походу проти більшовизму», який з 1941 року отримав неабияке поширення в Європі.

 

Висновки

І для німців, і для українців, створення дивізії «Галичина» стало одним з етапів на шляху боротьби за українську державу. Підкреслимо, що і для тих, і для тих. Завдяки дивізії, українці перетворились з суб’єкту на об’єкт, оскільки тепер в Європі про них говорили саме як про українців, а не про росіян чи поляків. В свідомості німців почало відкладатися, що українці – це окремий народ, який бореться на рівні з усіма європейськими народами, за спільне майбутнє. Ба більше, навіть Гіммлер у приватних розмовах в близькому колі казав, про майбутню українську державу. Тому вже з другої половини 1944 року назва дивізії була змінена з «Галичина» на «українська № 1», а в тексті присяги стала фігурувати Україна. Звісно, можна вважати, що це було пов’язане виключно з тим, що Німеччина вже втратила територію України та їй тепер було все одно. Але таке пояснення, знову ж таки, не враховує історичного контексту. Стосовно національних питань принциповість нацистського мислення залишалось непохитною до самого кінця війни, нерідко на шкоду прагматизму; щоб в цьому переконатися, достатньо проаналізувати історію створення Комітету визволення народів Росії та Українського Національного Комітету, який категорично відмовився не те що входити – співпрацювати з КВНР. Тому зміна назви символізувала як те, що в дивізії тепер воюють представники всієї України, так і те, що нацисти дійшли нарешті до того, що Україна – це окрема сила. Показово, що при цьому головну ставку німці робили на Власова та його РОА, як на більш численну та боєздатну силу, це викликало затримку зі створенням окремих частин УНА в 1945 році та коштувало багатьох нервів обом сторонам. Але формування УНА все одно почалося, паралельно з власівськими військами. Проте, це вже зовсім інша історія, яка в черговий раз демонструє суперечливість німецької східної політики.

Повертаючись до дивізії «Галичина» зазначимо, що її існування в 1944-1945 роках фактично гарантувало створення майбутньої української держави в Новій Європі. Беручи участь в боротьбі з більшовиками, українці доводили, що їхня нація займає своє окреме місце у родині європейських країн та має майбутнє. Нацисти це право визнавали, що підтвердилось повною інтеграцією дивізії у есесівську систему, зокрема, про це свідчила відправка на офіцерський вишкіл кілька сотень молодих українських хлопців, ретельно відібраних за особистими якостями. Цим шляхом виховувалась майбутня українська еліта, яка мала очолити націю. Звісно, ми можемо тільки гадати, якою б була ця держава та де б закінчувались її кордони, проте для нас головним є сам факт. Бо на історію треба дивиться з точку зору історичного контексту, а не сьогодення.

 

Роман Пономаренко,

кандидат історичних наук,

автор 14 книг на історично-військову тематику


  • 19
  •  
  •  
  •  
  •