•  
  •  
  •  
  •  
  •  

За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ!

Анотація. Людському індивіду буття особистістю не дано, а задано; етносу також буття нацією задано. Індивід стає особистістю, а етнос нацією через вибіркове  привласнення цінностей, перетворення їх у переживані, оцінюючі та спонукаючі, смисли; ієрархізацію цих смислів та породження  відповідних провідним смислам життєвих актів. Саме ієрархія смислів особистості переживається як її  ідентичність, на оперті якої в міру розвитку  самосвідомості особистості розвивається її не завжди адекватне символічно-знакове відображення  в «Я-концепціЇ», а в процесі розвитку  етнічної самосвідомості  на оперті переживаної драбинки цінностей  етносу постає  його  не завжди достовірна «Ми-концепція». На теренах України з часів її колоніального буття відбувається змагання  російської ідентичності з ідентичністю українською, яка успішно продовжилася і в добу української ніби незалежності з причини приходу до влади матеріалістичної і тому субпасіонарної псевдоеліти, яка  заради  «прихватизації» народно-державного багатства здійснює політику «розділяй і володій», тому  зберегла зіткнення російської ідентичності з ідентичністю українською, що привело населення України до зубожіння, а українську державу до занепаду. Змінити регрес на прогрес в Україні може лише прихід до влади пасіонарних українських націоналістів, які досформують  українську націю і введуть її в становище дійсної титульної нації як пана-господаря в Україні, що зробить Україну успішною та могутньою, а громадян України заможними та щасливими. Переживана у вигляді наснаги й усвідомлювана у вигляді  національної самосвідомості українська ідентичність є духом, який у разі його масовості й силиі здатний підняти сучасну Україну «з колін» і привести титульну  українську націю в становище пана-господаря в Україні, котрий спроможний через належну йому владу  відстояти національні інтереси та забезпечити безпеку, добробут і щастя громадянам України. Основне багатство особистості й нації є духовним, а матеріальне  багатство є похідним від нього.

Постановка проблеми в загальному вигляді.   Сучасна людина живе не в реальному світі, а в світі віртуальному: світі уявному, знаному, опосередкованому  знаними відомостями про нього. Досягнуті в ході спільнотного пізнання відомості про незалежний світ, в якому їй жити і діяти, людина  покриває поняттями, які означаються й кодуються у словах мови. Дуже давнє та надзичайно широке поняття «душа» покриває собою реальність всього живого, здатного до спонтанних  внутрішніх  ствердних чи заперечних перемін. Життя відбувається  в процесі обміну речовин, енергії та інформації між живою сутністю та  навколишнім світом. Втрата цілісної душі означає загибель її матеріального носія, який перетворюється у неживу матерію. Ще давньогрецький  мислитель Арістотель  виділив у людини рослинну (внутрішні фізіологічні процеси, центром яких є живіт), тваринну (емоційні процеси, центром яких є серце) та людську  (інтелектуальні процеси, центром яких є головний мозок) душі.  Обсяг поняття «дух»  значно вужчий від обсягу  поняття «душа», в нього входять внутрішні рушійні сили людської психіки як  функціонального органу виживання  людини в мінливому світі. Цілісний  самодійний внутрішній дух єднає цілеспрямовуючі інтелетуальні процеси з енергозабезпечуючими емоційними процесами і таким чином забезпечує ствердний розвиток  людини  чи спільноти як суб’єктів творчої  цілісної  взаємодії з обставинами. Духом широкому розумінні терміну є свідоме спрямування людиною своєї життєдіяльності на привласнені і трансформовані у переживані і спонукаючі смисли  будь-які цінності, які віддзеркалюють  усвідомлений чи неусвідомлений смисл її життя; духом  у вузькому розумінні поняття є  самодійне (добровільне,  безкорисне та самовіддане) служіння особистості надособистісним смислам шляхом породження пасіонарних життєвих актів.

     Проблема  перемоги українського духу над пасивним українським матеріалізмом   у вигляді виявлення причин сили матеріалізму в психіці етнічних українців і пошуку засобів нарощення сили українського духу неявно поставлена ще нашим  національним пророком Тарасом Шевченком: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…»,   тоді « … на оновленій землі врага не буде супостата…». Ще в своєму «Заповіті» Тарас Шевченко заповідав: «… І мене в сім’ї великій, сім’ї вольній, новій не забудьте пам’янути  незлим тихим словом» Ніби  незалежна  Україна  досі не є «оновленою землею», на якій відсутній «ворог-супостат». Україна нині ще не є «сім’єю» (тобто нацією), оскільки  розписування й вінчання молодят  як і проголошення незалежності України, є лише формальними ознаками. Дійсним атрибутом сім’ї і нації є переживання й усвідомлення співучасниками «ми»  як  соборної соціально-психічної цілісності, як згуртованої спільноти, як «великої особистості», як  неподільної ідентичності. Сучасне українство ще й досі не розвинуло переживання й усвідомлення  спільного для переважної більшості «Ми ― єдина нація», а оскільки  етнічні українці  досі  не витворили «нову спільноту» з  унітарною ідентичністю, то ця нація  досі не є зовсім «вільною».

При наявності зовнішнього ворога у вигляді імперіалістичної путінської Росії визначальним  у надзвичайно багатої ресурсами України є внутрішній ворог українців, яким  є вони самі  для себе через розмитість переживання та усвідомлення української ідентичності як українського національного духу та через недосформованість української нації, що є проявом однієї і тієї ж сутності, якою є  панування українського матеріалізму над українським духом   в психіці переважної більшості етнічних українців. На старті української незалежності переважна більшість вихованої колонізатором перебуваючої при владі управлінської української інтелігенції була духовно байдужою до українських національних смислів, але була глибоко зацікавленою осягнути  народне багатство, а найкращим інструментом для збагачення було захоплення влади в ніби незалежній Україні через завжди ефективну політику «розділяй і володарюй». Запрограмована  проросійською комуністичною ідеологією; та травмована і пригнічена  комуністичним терором проти українського націоналізму та підсвідомим страхом  невиживання, за  маленьким винятком горсточки десидентів, ніби українська творча інтелігенція маючи уже готового «совкового» споживача її пародукту,  добре пристосувалася до наявного статус-кво та зовсім не кликала етнічних україців вперед до української України.

Сучасні українці   не стали  паном-господарем в Україні, тому що досі не порвали духовних кайданів  у вигляді комплексу меншовартості як заниженої етнічної самооцінки та  наслідкового від нього зросійщення, що проявляється розмитістю переживання та усвідомлення більшістю етнічних українців української ідентичності як українського національного духу; дієвою відсутністю українських смислів у  породженні життєвих актів  більшості пересічних українців; пануванням в Україні  не державної мови та  не помісної Української Православної  Церкви, а  російської мови та російської церкви на теренах  ніби уже незалежної України;  становленням малочиселього та денаціоналізованого, але панівного, олігархату як правлячого класу в Україні, який зацікавлений у збереженні своєї влади над Україною і тому  прикладає зусилля для збереження розмитості  переживання та усвідомлення української ідентичності як українського національного духу у  досі переважної більшості громадян України.

У Тараса Шевченка  є  також  натякова   відповідь на дуже зле запитання  про причини непорваності духовних кайданів та неоновленості української землі від ворога-супостата: «…Та неоднаково мені, як Україну злії люди присплять лукаві, і в огні її, окраденную, збудять. Ох, неоднаково мені…».  Духовно й матеріально присипляти та обкрадати Україну  зовніші  вороги і внутрішні колаборанти почали давно, а  наслідкова проблема в тому, що  духовних українців, яким  неоднаково те, що в нинішній Україні коїться, дуже мало. На початках ніби незалежності України  основна маса етнічних українців духовно так кріпко спала, що проспала «прихватизацію» і відчуження всього  народно-державного багатства на користь горсточки олігархів, ядерну зброю та боєздатність війська, продовження русифікації всіх сфер державного буття, появу духовного «кентавра»  чи «гібрида» у вигляді  Української Православної Церкви Московського Патріархату, становлення  правлячого класу олігархів, всезагальне зубожіння, втрату  Криму й Донбасу та ще дуже багато іншого. Як  на дебюті української незалежності будити український національний дух було майже нікому, так і на двадцять шостому році ніби незалежності України пасіонарних будителів надто мало та й самі вони приспані  псевдосоціал-демократичною та псевдоліберальною риторикою переважно  духовно дрімають. Пасіонарна націоналістична еліта, яка «любить Україну  до глибини душі й кишені»; якій неоднаково, що олігархократія, духовна русифікація  та опущення переважної більшості громадян України на рівень виживання нищать Україну; яка кладе «душу й тіло за свободу України» погоди в політиці ніби незалежної України досі не робить, тобто «не рве духовних кайданів» та «не оновлює українську землю».

  Реальність буття ніби незалежної України викликає корінне запитання: “Чому українство, на відміну від інших успішних європейських націй, досі не стало історичною нацією, здатною розбудувати  національну державу, в якій комфортно жити усім її громадянам?»

Найпрактичнішою річчю для відповіді на  згадане корінне запитання є хороша теорія, яка не лише дає змогу пояснити фактичну реальність, а й відкриває можливість прогнозувати її прийдешнє. Під кутом зору авторської концепції духовного саморозвитку особистості  та спільноти  спробуємо осягнути  причини заповільненого розвитку українства як історико–суспільного творця задуму України як державного утворення та як фактичного винуватця хронічного спаду якості життя громадян України в добу її ніби незалежного буття.

   Вихідний постулат нашого розгляду взаємодії українського духу з українським матеріалізмом у психіці пересічного українства: «Спільнота  й особистість є складними, відкритими та нелінійними  духовними системами,  буття якими людському індивіду чи  етносу як  первинній спільноті не дано, а  лише задано».

     Первинно і безпосередньо людину чи спільноту єднає з реальністю феноменологічне переживання, а всі інші рефлексивні процеси  ґрунтуються на ньому, його обслуговують, опосередковують, узагальнюють, розвивають цей  ще нерефлексивний зв’язок з реальністю, роблять його рефлексивним та відносно усвідомленим. Психіка як функціональний орган виживання індивіда в мінливих обставинах у вигляді   безпосереднього суб’єктивного чуттєвого образу об’єктивного світу, на оперті якого відбувається  первинна феноменологічна  орієнтація в обставинах,  засновується на  біодинамічному рухові та достатньому розвиткові органів відчуття і переживання. Свідомість людини як вища символічно-знакова  форма розвитку психіки дебютує через взаємодію дитини з світом дорослих людей, завдяки спілкуванню з якими ця дитина осягає умовно-конвенційні знакові системи, найуніверсальнішою з яких є материнська мова. Свідомість через конвенційні символи та знаки, в яких закодовано досвід взаємодії зі світом попередніх поколінь рідної референтної спільноти, опосередковує взаємодію  людини зі світом. Буття  особистістю як носієм самосвідомості для дитини, як і буття нації носієм національної самосвідомості для етносу, не дано, а задано. Становлення  індивідуальної самосвідомості  як вищої форми свідомості  у людини та національної самосвідомості у етносу,  є необхідною, але недостатньою,  умовою  перетворення людського індивіда в особистість, а етносу в націю.

В будові психіки   людини як складної, відкритої та нелінійної системи можна виділити  кілька взасмозлучених підсистем: несвідоме, підсвідоме, свідомість, самосвідомість, надсвідомість.  Несвідоме,  яке принципово  неможливо усвідомити, на оперті якого породжуються інстинктивні та  імпульсивні  дії, є енергетичною базою для  більш високих ступенів розвитку психіки людського індивіда чи спільноти; до сфери несвідомого відноситься і колективне несвідоме як характерна  форма без змісту, в яку  обставини  буття  спільноти чи  її співучасника  вкладають реальний зміст. Підсвідоме, яка пройшло через свідомість, опустилося  нижче її рівня, може бути при певних умовах підняте на рівень свідомості та відрефлексоване і контрольоване;  до підсвідомого належить і ментальність як культурне підсвідоме, яке  реалізується типовим  для співучасника авторитетної спільноти чуттєвим образом світу та базовим соціальним чи етнічним характером, тобто  своєрідним стереотипом взаємодії співучасника  спільноти з  типовими обставинами  буття у світі. Свідомість є вищою формою психіки, яка  спрямована більше на  конвенційне символічно-знакове опосередкування  перервно-дискурсивної взаємодії особистості чи еліти спільноти з обставинами буття.  На оперті свідомості твориться спочатку типово-стереотипний уявленнєвий  образ світу індивіда  чи спільноти, а пізніше відносно рефлексивна і досить парадигмально-настановча картина світу особистості чи еліти спільноти. Спільнотна картина світу виступає у якості парадигмальної настанови для пересічних співучасників, вони можуть її лише удосконалювати та поглиблювати; вихід за її межі з метою її радикальної перебудови і пропозиції нової картини світу пересічному загалу доступний лише небагатьом непересічним представникам пасіонарної еліти цієї спільноти. Самосвідомість є вищою формою свідомості, яка спрямована на символічно-знакове рефлексування  особистістю чи елітою спільноти свого внутрішнього світу. Самосвідомість опосередковує прийняття рішень про породження  усвідомлених та  відносно відповідальних життєвих актів, які часто вольовим чином реалізують егоцентричні  чи ми-центричні провідні сенси ієрархії смислів, за якими імпліцитно стоять  цінності виживання,  чуттєвих насолод, вигоди, влади, слави; за  опосередковані усвідомлені рішенням самосвідомості наслідки породжених дій особистість чи спільнота приймає на себе відповідальність. Саме особистісна чи спільнотна самосвідомість здатна вийти за межі звичної настановчої «Я-концепції» особистості чи «Ми-концепції» спільноти з метою її  революційної перебудови, але така перебудова «Я-концепції» особистості чи «Ми-концепції» спільноти доступна лише небагатьом непересічним  особистостям.

Такі складники психіки як індивідне  несвідоме з порядком актуалізацї вітальних потреб виживання та колективним несвідомим як  вродженою  потенційною формою, в котру реальність укладає зміст, є актуально неусвідомлюваними та актуально неконтрольованими підсистемами психіки. Підсвідоме з ментальністю як культурним підсвідомим, в якому закладено відносно стереотипний чуттєвий образ світу, та з ієрархією переживаних оцінюючих і спонукаючих смислів,  є підсистемами які проходили через свідомість;  символічно-знакова свідомість, яка дебютує з покриття  символами і  знаками нерефлексивного чуттєвого образу світу, на котрому в ході соціалізації під впливом соціального контролю надбудовується відносно парадигмальна картина світу; самосвідомість з  вписаною в картину світу суб’єктивною «Я-концепцією», на опертя якої особистість приймає рішення про породження життєвих актів та прийняття на себе відповідальності за їх наслідки, складають підсистеми  настановчих фільтрів чи, іншими словами, цідилків, через які   особистість сприймає  наявні тут-і-тепер обставини  її буття у світі та фактично взаємодіє зі світом. Національна самосвідомість  етносу з її «Ми-концепцією» є також парадигмальною настановою, яку пересічний співучасник  приймає як даність, тобто вона його програмує, а піднятися над «Ми-концепцією» рідної спільноти і вносити в неї переміни можуть лише непересічні й пасіонарні співучасники еліти  цієї спільноти…..

Продовження в наступному випуску

Замовити повну версію можна звернувшись за електронною адресою maxi1305@gmail.com

Автор Олексій Колісник ; кандидат психологічних наук, доцент; викладач СНУ імені Лесі Українки м.Луцьк

Опублікував друг, Холодний.


  •  
  •  
  •  
  •  
  •